Були часи.
Олди, пам’ятаєте це фото?
Якщо ви застали той час, то можете згадати й рекламу цієї чудової політичної сили. Там СДПУ (о), якщо хтось забув назву, нещадно експлуатувала образ «Динамо», яке тоді добре пошуміло у Європі.
«Команда молодости нашей, команда, без которой нам не жить», оце от все. «Футбольна» реклама певною мірою подіяла – на виборах 1998 року «есдеки» проповзли у парламент, ледь подолавши бар’єр у 4%. Я ще не мав виборчого права на той момент, бо був замалий для цього, але точно пам’ятаю, що багато хто проголосував за цю партію саме завдяки вдалій прив’язці до іміджу динамівців.
«Я фартовий!»
А от інший приклад – опозиційний блок «Не так!», частиною якого була та ж сумнозвісна політична сила. «Юра, не хвилюйся, ми переможемо. Я фартовий!» – говорить на цьому ролику легенда українського футболу Олег Володимирович Блохін.
Фартовість Блохіна не допомогла – «Не такі» зі свистом програли вибори й у парламент не потрапили. Як і політпроєкт «Україна – Вперед!», у який свого часу «вляпався» Андрій Шевченко.
Певні відмінності у цих випадках є, бо у двох останніх легендарні спортсмени самі пішли у партійні списки, але зрозуміло, що тут ставка була на їхню популярність, а не на видатні політичні здібності.
Скажи мені, хто твій друг…
Сергій Ребров не брав участі у жодних політичних проєктах, але не зміг не виручити друга – вніс 30 мільйонів гривень і допоміг зібрати на заставу для Андрія Єрмака. За що отримав купу хейту і зробив свій і без того зіпсований роботою у збірній імідж ще гіршим.
А ще він дружить зі ще одним одіозним політиком – Миколою Тищенком.
Також його чомусь вирішили запросити на зустріч Зеленського з Віктором Орбаном, пам’ятаючи про досвід роботи Реброва в Угорщині. Побалакали про футбол трохи.
На відміну від попередніх випадків, Сергій Станіславович не був явним агітатором влади чи провладної політичної сили, але очевидно, що для вказаних вище діячів інформація про знайомство з ним, спільні фотографії – це спроба позитивного піару, яка, щоправда, не дуже спрацювала, бо імідж у тренера тепер теж не найкращий.
Не тільки у нас
Звісно, це не суто український феномен. Спорт у політичних цілях намагаються використати по всьому світу. І у недемократичних країнах, включно з нашими «любими сусідами», і у країнах цивілізованого світу. Прикладів дуже багато, на цю тему можна писати дисертацію.
Адольф Гітлер на відкритті Олімпіади-1936 у Берліні
Це і проведення великих спортивних змагань для покращення іміджу держави (нацистська Німеччина та путінська Росія — яскравий тому приклад), застосування спортсменів у політичній пропаганді (тут кількість прикладів з РФ просто безмежна – перегляньте, зокрема, наш «Список ганьби») або іміджу окремих спортсменів, команд. Можна згадати партію Forza Italia покійного Сільвіо Берлусконі, який був власником «Мілана» – вона явно використовувала відоме футбольне гасло.
Від фашистської пропаганди до виправдання війни в Україні: ЧС ніколи не був аполітичним
А це Маурісіо Макрі, який багато в чому завдяки своєму іміджу як президента «Бока Хуніорс» став спочатку мером Буенос-Айреса, а потім і президентом Аргентини.
Під час свого президентства він використовував фанатів «Боки» як «тітушок» для розправи над опонентами. Детальніше про те, як аргентинські фани працювали на політичних діячів можна прочитати у цьому матеріалі:
Як аргентинські фанати підкорили футбол, політику й кримінальний світ країни
Ще один цікавий приклад з Аргентини, який важко уявити у нас, та й взагалі в Європі. Влада на чолі з іншим президентом Нестор Кіршнером вплинула на те, щоб фанати непримиренних суперників «Бока Хуніорс» та «Рівер Плейт» в інтересах його адміністрації взяли участь у кампанії проти медіагрупи газети Clarin, яка була у контрах з чинною адміністрацією.
Фани «Боки» з зображенням Нестора Кіршнера
Під час дербі 2009 року вони розмістили банери з гаслами проти газети, такими як «Clarin: футбол – це пристрасть, а не нажива». Протистояння між урядом та медіагрупою виникло через новий закон про ЗМІ, який адміністрація хотіла прийняти, щоб футбол на телебаченні надалі залишався безплатним. Ця медіагрупа придбала права на чемпіонат Аргентини й планувала транслювати його на платному ТБ.
Щоб чинити тиск на Clarin, з «Барра Бравас» було проведено переговори щодо розміщення банерів та розповсюдження листівок біля стадіонів з гаслами проти медіагрупи та на підтримку нового закону. За це фани отримали близько 100 тисяч песо.
Спорт і Трамп
Активно піариться на спорті чинний американський президент. Зокрема на футболі (або соккері, як називають цей вид спорту у США). Цікавий факт: задовго до його президентства, у 1991 році він взяв участь у жеребкуванні Кубка англійської ліги.
Він не дуже розумів, що воно таке і що взагалі відбувається, але допоміг розподілити пари 1/4 фіналу разом з відомими у минулому футболістами Джиммі Грівзом та Іеном Сент-Джоном.
Жеребкування пройшло у Трамп-тауер у Нью-Йорку – тоді телекомпанія ITV знімала жеребкування кваліфікації ЧС-1994. Як тоді, так і зараз Америка готувалась приймати чемпіонат світу з футболу, а Трамп за цей час пройшов шлях від нью-йоркського бізнесмена до президента.
Дональд Фредович, який досі не здійснив свою мрію про Нобелівську премію миру, отримав дивний і очевидно зроблений під нього аналог від ФІФА за ініціативи підлабузницького президента організації Джанні Інфантіно.
Взагалі прикладів спроб Трампа попіарити себе коханого за допомогою спорту було стільки, що можна було б писати окрему статтю.
От він приймає «Ювентус» у Білому домі. Команда приїхала на клубний чемпіонат світу.
Ось він святкує перемогу у турнірі разом з «Челсі», ніби він є частиною команди.
Не футболом єдиним – за ініціативи очільника США вперше на території Білого дому пройде турнір UFC. І його учасники також побували в Овальному кабінеті.
Ну і як же без улюбленого гольфу. Особливо, якщо сам Тайгер Вудс не проти з тобою пограти. Максимум задоволення і трохи піару.
А ще можна згадати його епічну появу на WWE. Якщо, звісно, вважати це спортом.
Поза політикою бути неможливо
Чи може спорт бути цілковито поза політикою? Ні. Він не знаходиться у вакуумі й не може бути поза суспільством, в якому існує. Можливо, на початках зародження спорту як явища (скажімо, на античних Олімпіадах) це й мало певний сенс. У сучасному світі це не працює. І йдеться не тільки про політику. Спорт також залежить від економіки, релігії, суспільного устрою, звичаїв і ще багато від чого – цього ніяк не уникнути.
Доводилось читати протилежну думку, що спорт – це і є політика. З цим я теж не можу погодитись повною мірою. Політики може бути десь більше, десь менше, десь вона взагалі майже не проглядається. Наприклад, в умовному тенісному матчі Алькарас – Сіннер, грі АПЛ «Вест Гем» – «Борнмут» або матчі НБА «Голден Стейт» – «Фінікс» політику знайти важко.
Але є й інші випадки. І знову згадаємо «братський народ». Візьмемо Олімпіаду в Сочі. Суттєва політична складова, особливо зараз, очевидна, хоча й спортивна, звісно, була присутня. Те ж саме стосується і чемпіонату світу з футболу 2018 року.
А так звані «Ігри дружби», які готували росіяни це вже в першу чергу політика, ще й достатньо підла, спрямована на відбілювання агресивної війни. Добре, що нічого у них не вийшло, і змагання довелось скасувати.
Прикриття
Проблема з фразою «спорт поза політикою» у тому, що часто її говорять саме ті, хто хоче використати спорт у політичних цілях та як прикриття для власних злочинів. Про аполітичність спорту, зокрема, неодноразово говорив Путін. Але це коли їм вигідно.
А от як дискваліфікували російського гімнаста Івана Куляка, який вийшов на нагородження з літерою Z – одразу на болотах почалась істерика. Мовляв, несправедливо. І про «спортвнєпалітікі» забули, хоча це був чіткий політичний меседж.
Чіткий і огидний.
На жаль, на цю мантру про часто купуються спортивні чиновники і спортсмени з цивілізованого світу. І росіянам сходить з рук те, що сходити не має. Зате будь-який натяк на війну з боку наших спортсменів загрожує санкціями. Бо, бачте, спорт поза політикою ж.
Найсвіжіший і найскандальніший приклад – коли чиновники МОК на чолі з Кірсті Ковентрі наклали в штанці від шолома пам’яті Владислава Гераскевича, придумавши порушення, якого там і близько не було заодно з вигаданою політизацією.
Декларативне намагання очистити спорт від політики насправді стало спробою зробити все навпаки – замазати його у брудній політичній грі. Використати у пропагандистських цілях. Створити видимість нормальності ситуації. Недарма у РФ так бомбить від дискваліфікації їхніх спортсменів і недарма вони роблять все, щоб її зняти. На жаль, в дечому успішно. Зовсім недавно зняли всі санкції російських гімнастів.
Резюме
Повністю позбавити спортивні змагання політичної складової, щоб був лише «чистий спорт» – справа марна. Цього ніколи не буде. В дечому воно навіть надає певного шарму. І нехай політики в протистоянні «Реал» – «Барселона» через антагонізм між Каталонією і Мадридом зараз менше, ніж раніше, проте це ще є, і воно додає «перчинки».
Але є те, від чого спорт дійсно треба було б позбавити. Від політичної пропаганди. Від спроб пролізти у владу завдяки йому або відбілити свою репутацію. Від використання політиками фанатського руху у своїх цілях. Від намагання прикрити свої злочини, в тому числі агресивну війну.
У такому розумінні я готовий і сам сказати – так, спорт має бути поза політикою. І якомога далі від неї.
Фото: EFE, Getty Images, МОК, Brendan SMIALOWSKI / AFP via Getty Images, Reuters, picture alliance via Getty Images, Tasos Katopodis – FIFA/FIFA via Getty Images
