В другому турі УПЛ луганська «Зоря» обіграла житомирське «Полісся». Певного шарму цій перемозі додає ще й те, що за останні чотири сезони житомиряни витратили на трансфери майже на 20 млн євро більше. Взагалі з часу перезапуску УПЛ траплялося багато цікавого, заходили і виходили різні команди, досягалися рекорди і антирекорди.
Однак навіть в цьому хаосі стабільно існують як мінімум дві команди. Команди, яких всі ці процеси майже не стосуються. Мова про «Колос» і «Зорю». І якщо ковалівці в принципі майже ніколи не ставили собі високої мети і не досягали її, ще й грають вдома, то команда з Луганська — зовсім інша історія.
Взагалі «Зорю» можна назвати найбільш парадоксальною командою УПЛ. Чому?
Є як мінімум 5 причин.
Трохи екскурсу
Але почати треба з того, чим команда взагалі була раніше. У луганців є доволі велика історія виступів за 103 роки існування клубу. Вони були і в нижчих дивізіонах, і аутсайдерами в чемпіонатах СРСР. Вони були фіналістами кубку та навіть ставали чемпіонами. А потім знову вилітали.
Після 1991 року їхнє становище було приблизно таким самим: починали у Вищій Лізі, потім вилітали в Першу, потім в Другу, потім підіймалися, а 20 років тому повернулися у Вищу Лігу, де і виступають дотепер.
Але що таке «Зоря» періоду 2006–2014? Команда з Луганська була доволі сильним регіональним брендом. Не рівня сусіднього «Шахтаря», але все ж. Луганці мали свій стадіон, який, щоправда, потребував реконструкції і був власністю міста. Після приходу в 2009-му Євгенія Гєллєра були розмови про побудову нового, меншого, більш сучасного стадіону, але не знайшлося вільної території. Чи зробили вигляд, що не знайшлося.
Крім стадіону у клуба була власна ДЮСШ, база і тренувальні поля в області. Щоправда, теж орендовані. Грошей у команди не було, тому гравці приходили або в оренду, або вільними агентами. Здебільшого — з «Шахтаря», «Іллічівця» та запорізького «Металурга». В чемпіонаті вони спочатку були середняками-аутсайдерами. Займали 11, 12, 13 місця. Після приходу в 2011-му Вернидуба ситуація стала кращою — 10, а потім і 7 місце сезону 13/14, яке дало можливість зіграти в кваліфікації Ліги Європи.
Попри всі негаразди, вболівальники клуб любили. Лише в сезоні 11/12 вони впали на 11 місце за відвідуваністю. До того і після того регулярно були в топ-7 і навіть в топ-4.
З 2014-го року клуб вимушено виїхав з Луганська, і здавалося б, який-ніякий розвиток втрачено. Але вийшло зовсім інакше.
Причина перша. Географічне пристосування
Звісно ж «Зоря» не була єдиним клубом, який ще до 2014-го мандрував стадіонами. Та з початком війни вона стала одним з трьох клубів, які вимушено покинули домівку. За скандальними переїздами «Шахтаря» спостерігали всі, і увага до луганців була не такою великою. А насправді клуб побував всюди, де тільки міг — Львів, Запоріжжя, Одеса, Київ. При чому в єврокубкових сезонах команда фактично грала на двох стадіонах одразу. Зараз такий хаос сприймається як щось природнє. Тоді жити в такому режимі в іншому місці було важко. Але тільки не для «чорно-білих». Що 10 років тому, що зараз, команда існувала і існує в звичайному режимі. Легіонери їдуть, тренер ставить свій футбол, деякі матчі навіть цікаво дивитись.
Команда, яка мала б більше за інших скаржитися на відсутність власних стін, нині почуває себе ледь не спокійніше, ніж ті, хто кочує і не має грошей навіть на роздільну оплату генератора. І це перший парадокс.
Причина друга. Тренерська стабільність
В УПЛ навіть до 2022 року команди не так часто могли знайти якісного тренера під завдання. Не кажучи вже про адекватну заміну. Тим цікавіше виглядає історія «Зорі». До 2011 року «чорно-білі» були таким собі типовим безамбітним клубом з такою ж політикою. Тренери рідко затримувалися більш ніж на сезон, власне і гравців теж брали в оренду, тому найголовнішим було утримати прописку. В 2011 році це ледве вдалося зробити і виконуючим обов’язки став не сильно відомий фахівець. Він прийшов зі структури дружнього запорізького «Металурга» і працював помічником головного тренера, тоді ще Анатолія Чанцева. Звали його Юрій Вернидуб, і це було історичне призначення.
Він, ще у статусі в. о., залишив команду в Лізі на 13 місці. А вже через рік, як головний тренер, фінішував на 10, а в сезоні 13/14 — на 7. І потрапив в єврокубки. Кваліфікацію в останньому раунді луганці програли, хоча і з рахунком 4:5. Далі вже історія. Ще один раунд кваліфікації, дві групи Ліги Європи, фінал Кубка України, бронзові медалі.
Але потім Вернидуб пішов. Друге місце за кількістю матчів в історії. Легенда. Однак на його місце прийшов Віктор Скрипник, який до того мав досвід у Бундеслізі, а також у чемпіонаті Латвії. І в підсумку — знову бронза (а могло б бути й срібло, але але…). Луганці знову грають в Лізі Європи. Через рік — той самий сценарій. Вже група Ліги Конференцій. Знову фінал кубка.
В 2022 Скрипника змінює нідерландець Патрік Ван Леувен. Він вже був у структурі «Шахтаря», а також працював та вигравав трофеї в Казахстані та Ізраїлі. Що в підсумку? Бронза і кваліфікація ЛК.
Після того, як Патріка забрали в «Шахтар», клуб очолив Ненад Лалатович і вперше за багато років стався реальний провал. Хоча грали у групі ЛК. Після нього прийшов Младен Бартулович, який поставив цікавий футбол, і його одразу ж перехопив «Харків». А на його місце повернувся старий знайомий Віктор Скрипник.
Команда, яка ніколи особливо не мала ні футбольної стилістики, ні грошей на зарплатню, ні постійного кадрового ресурсу, знаходила якісних тренерів, які ще й потім йшли на підвищення. І в цьому другий парадокс.
Причина третя. Кадрова політика
Власне, не можна сказати, що для «чорно-білих» 2022 рік щось особливо змінив. Ось уже 20 років команда грає здебільшого за рахунок вільних агентів і орендованих гравців. Але це теж мистецтво.
Спочатку вони орієнтувалися на «Шахтар», «Іллічівець», запорізький «Металург». Так у команді з’являлися, наприклад, Каменюка, Єзерський, Шуст, Будківський, Малиновський, Шевченко, Караваєв. Було й багато інших клубів. Але в основному всі десь поблизу регіону.
В другій половині 10-х політика змінилася, і власник «Зорі» зміг налагодити контакти вже з «Динамо». Хоча брали звідки могли. Прийшли Андрієвський, Тимчик, Лєднєв, Михайліченко, Русин, вже пізніше Бражко і Яцик, Михайленко, Вантух.
Тобто приходили не повні валянки, а доволі перспективні молоді гравці. І в поєднанні з доволі непоганим тренерським штабом виходили такі результати. Більше того, інколи «Зорі» навіть вдавалося продавати гравців. В те ж таки «Динамо» чи навіть чемпіонати Бельгії, Австрії, Угорщини, Англії. І в мадридський «Реал», звісно.
А з тих, хто грав у «Зорі», але не заграв у «Динамо», можна скласти окрему збірну з запасними. Багато хто з сучасних українських зірок насправді показував свій кращий футбол саме в «Зорі».
Вони не витрачали мільйони, але і не були надто залежні від орендованих. Брали, використовували, повертали, і знову збирали доволі робочий склад. Нібито цирк, але в «Зорі» це працювало. І працює досі. І це третій парадокс.
Причина четверта. Їхні амбіції
А точніше, їх відсутність. Хтось скаже, що це результат тієї політики, про яку йшлося вище. Нібито «Зоря» закінчилася. Але насправді клуб ніколи не позиціонував себе як неймовірну турнірну машину, довгостроковий проєкт чи ще щось подібне з презентацій «Полісся». Якщо можливість була — луганці користувалися нею. Вони грали від простого.
В деяких сезонах після 2023-го вони могли б застрибнути в топ-6. Але цього не сталося. Ну то й так. Ні в кого немає переживань. Тим паче зараз топ-6 в УПЛ дає аж нічого. За топ-4 боротися вони не в змозі. Але команда існує, має своє обличчя і історію.
За увесь час після початку війни «Зоря» жодного разу не опинялася в зоні вильоту чи перехідних матчів. Їхній футбол не змушує тебе перемикати, якщо ти випадково увімкнув не той канал. Типовий середняк, який є в кожному чемпіонаті. «Евертон», «Алавес», «Тулуза» — оберіть самі. Їм не бажаєш вильоту, від них не очікуєш провалу. Вони не сірі.
І як вони отримали статус третьої сили, так тепер з ним попрощалися. Легко і невимушено. І це четвертий парадокс.
Причина п’ята. Власник клубу і структура
В УПЛ завжди вистачало різних власників. Від «абалдєнних» і кавоманів до контрабандистів і криптомільйонерів. Євгеній Гєллєр тут не став винятком. В його біографії — багато суперечливих моментів. Пов’язані вони з діяльністю до 2014-го року у складі регіоналів і після, вже як самовисуванця.
Так чи інакше, він прийняв клуб у 2009-му році. І цей період для «Зорі» точно один з найкращих в історії. То що ж тут такого? Типовий власник команди УПЛ, так? Але незвично тут все.
Дивує структура і позиціонування. Команда, яка багато років представляла країну в єврокубках, спокійно мала в структурі проросійські елементи. В графі «керівництво», крім президента, значаться лише спортивний та генеральний директори. При цьому і досі зберігається посада начальника команди. Немає фінансового, комерційного директора, медіа-департамент теж лежить на невідомій особі.
Дивує мотивація. Найголовніше питання — для чого це власнику? «Зоря», безперечно, бренд. Але вона не генерує багато грошей, а продаж футболістів швидше закриває базове існування. Вона не виступає в єврокубках. Не має якихось чітко поставлених завдань чи плану розвитку. Тобто коли можливість була — «Зоря» досягала результатів. Зараз можливості немає, і клуб собі існує. Виходить, просто для себе, для душі. І це не погано. Але це п’ятий парадокс.
Підсумовуючи. Хтось може сказати, що «Зоря» потрапила у правильне місце в правильний час. Але хіба «Рух», «Дніпро-1», «Металіст», «Львів», «Олександрія» не зробили те саме? І де вони зараз?
Хтось може сказати, що луганці майже нікого не виховали і грали чужими. Але хіба у нас багато прикладів успіху, до якого не причетні майбутні/колишні гравці «Динамо» чи «Шахтаря»?
Хтось може сказати, що вони не прагнуть ні до чого. Але хіба більш грошовиті, амбіційні та дієві команди мають легкий шлях? Не ризикують? І де їхні досягнення?
Так чи інакше, але команди приходять і йдуть, програють і виграють, продають і купують. А «Зоря» — існує. Ось вже 20 років. І поки ви бачите луганців в таблиці — УПЛ ще жива.
