1-й корпус НГУ «Азов» регулярно бере участь у розвитку спорту в Україні. Військові долучаються до змагань, проводять благодійні забіги на підтримку військовополонених, а зараз навіть самостійно організовують турніри для військовослужбовців. Одним з них став унікальний відкритий турнір зі стрільби після фізичних навантажень пам’яті Героя України, азовця Віталія «Хвата» Блажка.
98 представників підрозділів спецпризначення та спеціалізовані навчальні заклади змагалися у вправах зі стрільби після інтенсивного фізичного навантаження.
«Потрібно, щоб всі змагання присвячувалися загиблим воїнам»: як «Азов» провів турнір памʼяті «Хвата»
Одним з учасників став боєць 12-ї бригади «Азов» Дмитро «Расті» Канупєр, який боронив Маріуполь, 2,5 роки провів у ворожому полоні та повернувся на службу.
Також «Расті» написав власну книгу спогадів «Окраєць» про виживання у російському полоні впродовж 886 днів. Це прямі свідчення злочинів росії та її культури приниження та жорстокості. Замовити примірник можна тут.
Ми поговорили з Дмитром, дізналися про його шлях до війська, оборону Маріуполя, адаптацію після полону та про місце спорту в житті.
«Азов» – це як окрема сім’я, це не просто військо. Там немає «затягів» та дідівщини – всі рівні»
«Я з 17 років хотів стати військовослужбовцем. Коли мені було 18 років, то почав їздити на «чорні виїзди» – неофіційні. Знайомі брали мене на позиції, можна було навчитися чомусь. Мені це сподобалось.
Я ще у підлітковому віці був доволі двіжовим хлопцем, брав участь в націоналістичних рухах. Тоді не відносив себе до жодної організації, але зі всіма спілкувався та дружив.
Коли мені було 18, то я почав говорити з батьком про те, що хочу підписати контракт. Він був проти. Сказав мені: «Спочатку закінчи ВНЗ, а потім йди, куди захочеш. Або відслужи «срочку», а потім вже підписуй контракт та йди воюй».
Я розумів, що «срочка» – це не для мене, це марно витрачений час. Що я там нічого не навчуся і на користь вона мені не піде. Я там не міг би отримати те, що хотів, а я, в першу чергу, хотів воювати. І тому я пішов вчитися в коледж.
В коледжі довчився до четвертого курсу, а в середині 2019 року мій батько помер. Я як хороший син його слухався, коли він був живий, а вже після того, як він помер, то міг собі дозволити зробити те, що хотів. Тоді я почав думати, куди йти і який підрозділ обрати. Я знав про «Азов», «Айдар», про батальйон Кульчицького, інші підрозділи. Але в мене було багато друзів та знайомих в «Азові», тому я вирішив іти туди.
Курс молодого бійця повинен був початися ще наприкінці 19-го, але через ковід я не зміг на нього потрапити, його перенесли аж на квітень 2020-го. На початку курсу мені сказали: «Якщо за підсумками КМБ будеш в топ-3, то зможеш самостійно собі обрати підрозділ». Це означає, що одразу можна потрапити в розвідку, або в снайпери. В іншому випадку тобі треба відслужити півтора року в піхоті або ще десь, і тільки потім можна перевестись.
Мені вдалося увійти до списку найкращих і я обрав для себе розвідку. Довелося пройти ще внутрішній відбір – спаринги з інструкторами, комплекс кросфіту, комплекс на координацію, біг на 3 км і ще деякі вправи, – серйозний набір.
Після цього я вже потрапив до підрозділу і почалася рутина, військова, а точніше азовська атмосфера. «Азов» – це як окрема сім’я, це не просто військо. Там немає «затягів», якоїсь дідівщини – всі рівні. Бувало таке, що ми з «Редісом» за одним столом сиділи та їли.
Перший раз я потрапив на бойовий виїзд десь на початку весни 21-го. Протягом пʼяти місяців я знаходився в зоні АТО/ООС та виконував різні задачі. Ми спостерігали на позиціях за противником, вели розвіддіяльність. Потім була ротація і ми вже готувалися далі, як виявилося до 24 лютого 2022 року.
«В Маріуполі робили будь-яку роботу, яку тільки могли – і як медики працювали, і як розвідка. Але, в принципі, тоді всі були універсальні»
«Початок повномасштабного вторгнення я застав на базі в Юр’ївці, яка знаходиться в 30 км від Маріуполя. Пізніше ми вже всі переїхали до міста, щоб його обороняти. Під час боїв мій підрозділ був мобільним – ми закривали пусті ділянки, допомагали суміжним підрозділам, відбивали танкові та піхотні прориви, заходили в тил противника, мінували мости. Загалом робили будь-яку роботу, яку тільки могли – і як медики працювали, і як розвідка. Але, в принципі, в Маріуполі всі були універсальні.
Ворог потрошку нас давив, тому що мав перевагу у техніці, у них її було в десятки разів більше, в небі літаки літали, людей у них також було більше. У нас просто не було чим боротися проти їхніх літаків та кораблів. І ось так, день за днем нас відтісняли.
Я був на правому березі Маріуполя, а основна частина «Азовсталі» знаходилася на лівому березі – нас розділяла річка. І виходить, що саме місто було оточене і відрізане від решти українських сил на 130 кілометрів, а нас всередині Маріуполя також відрізали від наших інших сил, які знаходились на іншому березі.
12 квітня я отримав уламкове поранення під час бою. В спину шість уламків залетіло. Я був небоєздатний і мені потрібен був час, щоб нормально відновитися, але я багато допомагав хлопцям в тилу, виконував різні функції.
15-16 квітня у нас був відкат з правого берега на «Азовсталь», нам вдалося вирватися з оточення і тоді вже почалася азовстальська рутина. Були постійні вильоти стратегічної авіації, яка безперестанку бомбила «Азовсталь», нищила все, поки шукали бункери та наші укріпрайони. Тоді я вже виконував свої функції як розвідника, був у групі швидкого реагування. Це тривало аж поки не почалися перемовини щодо виходу у полон за наказом вищого командування».
«Я своєму командиру на обміні сказав, що через тиждень-два повернуся в стрій»
«Адаптація не була довгою. Я розраховував, що як тільки повернуся з полону, то одразу повернуся в стрій. Я своєму командиру на обміні сказав, що через тиждень-два повернуся. Він мені тоді відповів: «Ти що здурів?» Всі тоді говорили, щоб я відпочивав мінімум пів року.
А я собі думав: «Навіщо вони мені це кажуть? Шо мені робити ці пів року?»
Але виявилося, що роботи вистачає. Бо і зуби довелося лікувати, і загалом було багато нюансів зі здоров’ям. Мені дали можливість відновитися, відпочити морально, навіть поподорожувати. Паралельно я займався спортом та проходив реабілітацію. В мене було 12 тренувань – по два, а іноді і по три в день.
У мене є проблеми з біцепсом. Ця травма невиліковна, але я проходжу реабілітацію, підтримую його стан. Мені кололи плазму, говорили, що це найкращий варіант, але мені нічого не допомогло.
Я відчуваю у правій руці силу на 100%, а в лівій десь на 60%. Руку мені перебили в Таганрозі, і вже 3-4 роки вона погано функціонує.
Є побратими, які відкачували мене в полоні, коли я був без свідомості після катувань. Багато, хто вже повернувся, а деякі все ще лишаються там. На жаль, я не можу називати їхні імена. Але сподіваюсь, що найближчим часом вони повернуться.
А морально та психологічно я готовий був повернутися. Найскладнішим було те, що я повернуся з полону і одразу отримав багато інформації, якої не мав 2,5 роки, її всю треба було обробити та прийняти. Це в моменті було важко, тому що тоді я дізнався, скільки моїх друзів загинуло, що відбувається в країні, що з моєю сім’єю. Це трохи дало під дих.
Із соціалізацією все було гаразд, тому що в полоні я був в оточені людей. Мені, напевно, складніше адаптовуватися після бойових виходів, тому що вчора ти міг поряд з трупами спати, а на наступний день вже у Києві і розумієш, що це два зовсім різних світи».
«Тріатлон найбільш універсальний вид спорту – він корисний для армії і навіть в повсякденному житті»
«Десь в 15 років я почав займатися баскетболом, ходив в тренажерний зал. Качався, важив 105 кг – був таким здоровим. А коли приєднався до «Азову», то почав бігати, займатись кросфітом – видами спорту, які розвивають витривалість. Зараз я взагалі прийшов до занять тріатлоном – це біг, велосипед та плавання.
Цей вид спорт найбільш універсальний, мені хочеться їм займатися і навіть потрібно – він корисний для армії, навіть в повсякденному житті.
Наступного року хочу виступити на Iron Man. Вони зараз в Україні не проводяться, тільки в Європі є. Хочу пройти повну дистанцію, а в Україні є лише напів Iron Man – 73 Subaru Triatlon. Це 1800 м плисти, потім одразу 90 км на велосипеді та напівмарафон.
А світові змагання відповідно у два рази більше. І зараз, окрім служби, в мене є ціль зробити це. Я тренуюся кожен день. В мене є особистий тренер з тріатлону, який розробляє для мене план роботи. Не зважаючи на те, що я втомлююсь на полігонах, я ще й паралельно ї###у на своїх тренуваннях».
«По факту, що треба у війську? Потрібно бути швидким і сильним»
«Тим, хто хоче долучитися до війська, потрібно займатися такими видами спорту, як кросфіт, біг. Це база, яка може знадобитися.
По факту, що треба у війську? Потрібно бути швидким і сильним. Потрібно бути універсальним бійцем.
Знаєте, є люди, які виглядають дуже здоровими. Дивишся на них на змаганнях і думаєш: «Зараз він як всіх тут виграє». А виявляється, що він то здоровий, а пробігти нормально не може».
«Головне вчити любити свою країну – Україну. І через це ти повинен вже йти до війська, захищати та робити все для захисту України»
«В мене не було часу на підготовку до турніру (пам’яті Героя України, азовця Віталія «Хвата» Блажка). Якщо враховувати, що в мене тиждень тому були змагання, і я пробіг 44 км по горах з набором висоти 1900 м – це не порівняється зі звичайним бігом, як марафонці бігають. Це ультратрейл марафон. Через три дні в мене були інші змагання. І тільки позавчора закінчились ті змагання, а вчора я вже приїхав на ці.
У мене кріпатура на кріпатурі, але я якось виступаю.
Я приїхав сюди не змагатися, а для того, щоб вшанувати пам’ять побратима «Хвата», якого я особисто знав. Ця людина мене мотивувала, він був офігенним командиром та спеціалістом.
Коли у 2020 році я прийшов в «Азов», то дивився, як цей чоловік з зайвою вагою, з протезами, бігав кожен день, так, невеличкі дистанції, але все одно бігав, займався спортом – це мене мотивувало.
Навіть після своєї загиблі він продовжує мотивувати людей. І зробив от на честь нього такі змагання. Змагання неймовірного рівня. Тут зібрали всіх найкращих.
Молодь має бути присутня на таких заходах, бо вони наше майбутнє, майбутнє війська. Вони мають бути толковими, знати та вміти все краще за нас.
Коли в мене був час, то я написав книгу, я з нею займаюся. В майбутньому я хочу зробити біговий клуб – офлайн і онлайн. Я знаю, що мотивую десятки, якщо не сотні людей займатися спортом, бути життєрадісними і все таке інше. Я розумію, що я можу це, мені подобається цим займатися. Це одна з рис, яка мені ще і приносить задоволення.
Ще проводжу бігові тренування для людей. Я розумію, що коли вони прогресують, то і я прогресую. Я люблю навчати, люблю передавати свій досвід і люблю, коли люди до мене тяжіють. Я розумію, що якщо це відбувається, то я роблю те, що повинен. Я на тому вірному шляху.
Я брав участь у забігах на підтримку військовополонених. Там могли взяти участь всі бажаючі. Не змагання, а просто забіги, щоб всі могли прийти.
Треба працювати і з молодим поколінням. На своєму прикладі навчати їх любити свою країну. Потрібно, щоб наші нащадки боролися за свою країну, неважливо, хто б нам не загрожував.
Зрозуміло, що зараз на нас росія напала, ми захищаємось і люди не люблять росію. Але головне вчити любити свою країну – Україну. І через це ти повинен вже йти до війська, захищати та робити все для захисту України».
